Андрей Піррвітц: фотографія
На відміну від натуралістів, які просто фіксують те, що з’являється перед їхнім об’єктивом, Піррвітц використовує те, що йому трапляється, для аранжування. Він переосмислює його, поєднує із собою як автором і збагачує новими значеннями. Використовуючи поняття із сфери нейролінгвістичного програмування, принцип його роботи можна назвати принципом «рефреймінгу». Все, що ми сприймаємо, ми сприймаємо в певній контекстно-референтній рамці, рамці сприйняття. Завдяки переосмисленню, ситуації чи події отримують інше значення або інший зміст. Як тонко та естетично це може відбуватися, нам виразно демонструє Андрей Піррвітц.

Починаючи приблизно з 2005 року, Піррвітц, перед тим як фотографувати, свідомо здійснює зміни в просторі. Він втручається в реальність. Митець спостерігає, відкриває, але не фотографує те, що знаходиться перед ним, він відмовляється від констатації існуючої реальності, він очищує, коригує, концентрує, скорочує та зменшує. Зміна просторової рамки сприйняття відбувається, здебільшого, шляхом знебарвлення, або, навпаки, шляхом кольорового акцентування. Але де знаходиться при цьому колір - на стіні чи на склянці перед стіною - залишається його таємницею.

Працюючи на межі між фотографією та живописом, митець займає нішу, в якій він може бути емоційним, не перетворюючи свої фотографії на банальність, віртуозним, не вдаючись до технічного вдосконалення своїх композицій. За допомогою його фотографій ми потрапляємо у справді вібруючий всесвіт із світла, кольорових слідів та позачасовості. Оскільки сценічне оформлення часто відчувається як щось холодне, оскільки в ньому домінують порожнеча, самотність та сірий бетон, може, звісно, виникнути відчуття, що ми вже знаходимося в потойбічності. Сталеві балки стають корсетом «трагічної ідилії». І все ж таки ці фотографії магічно притягують нас. Їм притаманна невловима чарівність, яка доводиться до досконалості, набуває мальовничої виразності і м’яко згасає. Фотографії Андрея Піррвітца, пристрасні, знаючі та експресивні, є нічим іншим, як вимірюванням екзистенціональних можливостей поставити під сумнів реальність та ідентичність.

Андрей Піррвітц розробляє концепцію та створює свої фотографії шляхом просторової модифікації. Робота в просторі означає: робота над сценою, робота над формою, встановлення неочікуваних взаємозв’язків. Не в останню чергу це також такі засоби, як растеризація чи внесення експресивного кольорового сліду, які характеризують ре-дефініцію просторів та взаємозв’язків, що фіксуються у вигляді фотографії, як надзвичайно захоплюючу, заряджену енергією ігрову позицію.

Як ми почасти можемо судити за його фотографіями, Андрей Піррвітц прагне до власного сприйняття як дієвої змінної складової своїх творів. Повірте власним очам: фігура на фотографії – то сам автор. Завдяки своїй присутності в просторі (чи в просторі фотографії) цей простір і стає тим, чим він має бути: це - «я-простір», в якому існують і обмеження, і потенціал розвитку, і вираз прагнення до простору, що розширюється.

Лише завдяки подоланню простору відбувається наше внутрішнє розширення. Долаючи внутрішній простір, ми можемо досягти також подолання й зовнішнього простору. Слід визнати, це нагадує дещо духовний пошук. Звичайно, ми не повинні занадто часто вдаватися до цього аспекту. Безсумнівно, Андрей Піррвітц хоче звільнитися від вхідних параметрів, він прагне до образного мислення, яке втілює мистецьку руйнацію меж між простором та часом.

Крістоф Таннерт
Директор Мистецького дому Bethanien у Берліні

^